Віче-реквієм, до голодомору 32-33 років

Вшанувати пам'ять жертв Голодомору 1932–1933 рр.; виховувати співчуття до людських страждань, почуття болю за свій народ, його минуле та майбутнє.

Звучить мінорна музика

Вже більше 70 років минуло відтоді,

Та біль той не вщухне, і рани болять.

Про це не забудьмо!

Про це пам'ятаймо!

Ми мусимо всі ті часи пам'ятать!

Шановні друзі! Сьогодні ми зібралися тут для того, щоб увічнити пам'ять про тих, хто прийняв мученицьку смерть у 1932-1933 роках.

І ми сьогодні підносимо пам'ять про невинних мучеників.

Лунає «Реквієм» В.-А. Моцарта

Літа 1933 від Різдва Христово­го був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.

Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми – єдині спадкоємці всього, що було.

Тож пом'янемо хоч сьогодні, із запізненням у декілька довгих десятиліть мовчання, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони

жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

 Хвилина мовчання

  Вже більше 70 років минуло відтоді,

  Та біль той не вщухне, і рани болять.

  Про це не забудьмо!

  Про це пам'ятаймо!

  Ми мусимо всі ті часи пам'ятать!

  Не звільняється пам'ять,

  Відлунює знову роками.

  Я зітхну. Запалю обгорілу свічу,

  Помічаю. Не замки-твердині, а храми,

  Скам'янілий чорнозем – потріскані

  стіни плачу.

   Піднялись. Озиваються в десятиліттях

   З далини, аж немов з кам'яної гори.

    І не рік, а криваве клеймо «33».

   Рік 33-й. Клятий холодний,

   З голоду пухне село.

   Вже чиясь мати встати не годна: –

    Смерть опустила крило.

   Була весна, був 33-й рік.

   Оракули, і ті чомусь замовкли.

   Хоча б десь блимнула нічна сова,

   Судомних днів стражденна оркестровка.

    Зникала новороджена трава.

   В жахливий час зникає раптом жах,

   Аби не збожеволіти завчасно!

   Збирає Пам'ять на гірких полях

   Людську зневагу, що вродила рясно!

    І каменіє з нелюдського страху!

   Куди не глянеш – скривджені мерці.

   А як же ті живі?! Під смертним дахом.

   ...На цвинтарі розкажуть чебреці,

Та цвинтарів якраз-то і нема.

...Ні сповіді, ні навіть домовини.

Без тризни поховала всіх зима.

Ніхто, ніде – і кущика калини.

І півстоліття правдоньки – ні з вуст.

Чи, Господи, то не страшна крамола?!

Та ж мусить скрізь дзвонити Златоуст,

 Щоби не повторилося ніколи!

Українська нестерпна сюїта...

 А навколо – одна сон-трава.

Умирать почали... у квітні.

Коли всюди і все ожива.

Ні живої води... ні порому,

Що єднає життя на порі.

Чи ж то легко смеркать молодому

На ранковій веселій зорі?!

Вже і проліски, і блавати...

Ще би трохи – і садж зацвів!

Як було тим очам закриватися

Під лункий солов'їний спів?!

..Умирать почали у квітні.

Ні труни, ні хрестів, І ні тризни!

Прямо в яму. Навіки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.

Ні віночка. Ні навіть барвінку...

Наче падалиць – під вітрюган.

То причастя твоє, Укранко.

Українцю, то твій талісман.

Ні могили, ні хресного знаку.

Щоби пам'ять розтерти на дерть!

Це тобі, Україно, подяка.

Щоб на всі покоління. Ущерть!

Про голодомор 1932-1933 років в Україні Україна... Поля, луки, ліси, лагідний клімат здавна приваблювали людей. Іноземці в старовину із заздрістю гово­рили: ґрунт там такий родючий, що коли в полі залишити плуга, то за кілька днів він заросте травою – потім і не знай­деш. Ця земля здавна притягала й численних завойовників, які намагалися поневолити наш край, а працьовитих укра­їнців перетворити на данників.

Ми маємо осмислити серйозну проблему голодомору 1932-1933 років в Україні і пояснити собі й усьому білому світові: чому це сталося і як, яким чином? А все почало­ся зі сталінської колективізації та індустріалізації. Це був зловісний експеримент влади над цілим народом. Голод – це була каральна акція умиротворення, засіб упокорення народу. Вшановуючи пам’ять безвинно загиблих, ми знову низько схиляємо голови перед жертвами страшного геноци­ду і з гірким осудом засуджуємо ті страхітливі антилюдські рішення влади, спрямовані на масове винищення українців заради примарної ідеї комунізму.

Чорною хмарою насувалося на Україну страхітливе лижо. Трактами, широкими і вузькими шляхами, стежками та межами в Україну пробивався голод. У селянських засіках, спорожнілих до зернини, не було навіть мишей. Люди доїдали картоплю й буряки, гарбузи й кваснину. Історики, публіцисти, які нині вивчають трагедію 1933 року, вважа­ють, що голодомор у нашій країні почався весною. Архівні документи дещо спростовують таке твердження і перено­сять початок біди на зиму грудень-січень.

Голод не перебирав, не звертав уваги на соціальну чи національну приналежність, стать чи вік – усіх підряд  заганяв у могилу. Голодувало село, голодувало і місто. У бе­резні кількість тих, хто зазнав гострої продовольчої по­треби, різко збільшилася, тепер налічувалось близько 200 випадків опухання, багато вже померло…

У січні-лютому 1933 року люди, знесилені злиднями і знущаннями, ходили мовчазні, наче німі. У багатьох опу­хали ноги, набрякало обличчя, у дітей роздулися животи,  руки, ноги ставали тонкі, як патички. Голоду­вали переважно бідняки – як колгоспники, так і представ­ники індивідуального сектору. Помирали спочатку батьки, а потім діти-сироти.

У березні зі стріх падали краплі води, а з очей – сльози. Люди вмирали від недоїдання і хвороб. Трупи лежали під тинами, на вулицях, на кризі ранньої весни. У селах, роз­повідають очевидці, відкрили ями садильної картоплі, але вона вся згнила. До цих смердючих ям потягнулися цілі ключі людей з усіх сіл. Вони накидалися на гниль, вихоп­лювали її, тут же розводили багаття і на залізяках пекли млинці. Ковтали їх на зболілий шлунок. А потім корчилися, кричали від болю, падали і тут же вмирали. У селах зникли коти, собаки, діти вишукували жаб, черв’яків. У школі скорочувалися заняття.

У другій половині березня в селянських оселях вичерпу­валися останні запаси. Почався страхітливий голод. Люди їли все підряд.

Яка ж причина голоду? У тяжке становище колгоспника  поставило відхідництво, а також великі сім’ї. Хлібороби, як і весь український народ, харчувалися бур’яном, листям. У багатьох виникало бажання покинути село, оселю. Вони йшли світ за очі, часто не розуміючи куди і для чого. Урешті-решт поверталися додому, і нікому не потрібні, вмирали на батьківському порозі. Навесні, здавалося, всі злидні злетілись на Україну з усього світу. Всюди голод, кругом смерть.

Із пекла, на яке тоді перетворилася Україна, важко було вибратись. Життя перетворило трудівника на жебрака. Го­лодний організм швидко виснажується. Спочатку в ньому зникають підшкірна клітка, м’язи, залишається скелет, обтягнутий шкірою. Опухання також спотворює людину. Ноги в колінах не згинаються, шкіра вкривається пухиря­ми, вони лопаються і з них витікає жовта рідина, на яку роєм сідають мухи. Пухлому пересуватися важко. Нерідко він падає або лягає там, де звалила втома, і помирає. І так життя за життям.

На думку дослідників, голодомор в Україні звів у моги­лу щонайменше 7-9 млн осіб. Це дуже великі втрати. Голо­домор 1932-1933 років – чорна хмара, що вкрила Україну і забрала життя мільйонів людей. Це мають пам’ятати нащадки, щоб подібне страхіття не повторилося.

Звучить мінорна музика

Те, що відбувалося в Україні, Поволжі та на Кубані в 1932–1933 роках, ніде в офіційних документах того часу не зафіксовано. До загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення влади віді­брати в селян всі їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості.

Тяжко повертає собі народ духовне здоров'я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей.

Тільки сповідавши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну дорогу своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний пре­красної долі.

О, як же ти не вмерла, Україно?!

Бо скільки ж то зловісницька мета

Звела людей, приречених безвинно, –

 Й ніхто за це ні в кого не спитав.

Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і   життя людини, і життя країни. Там багато сторінок вписано кривавими і чорними кольорами.